Завдання 11 клас

І. Складіть і запишіть роздум з приводу твердження «У книгах міститься особливе зачарування; книги у нас викликають насолоду; вони розмовляють з нами; дають нам добру пораду, стають живими друзями для нас» (Петрарка).

Сформулюйте тезу, наведіть два-три переконливі докази, які найкраще аргументуватимуть ваші міркування. Проілюструйте ваші думки посиланнями на приклади з художньої літератури (укажіть проблему, порушену письменником, назву твору, назвіть художній образ, який допомагає розкрити проблему, наведіть цитату із твору тощо), історичні факти або випадки з життя. Не переказуйте зміст, не давайте повної характеристики образів. Сформулюйте висновки.

ІІ. Чітко й лаконічно дайте відповідь на запитання.

1. Найбільший модерніст в українській літературі ХХ ст. Хто він? Назвіть твори.

2. Які матеріали ви розмістили б у рубриці «Слово батьків – з усіх віків»?

ІІІ. Дайте визначення.

Поетична пунктуація – це ...

ІV. Проаналізуйте поетичний твір.

*  *  *

З дальніх боїв повертались додому солдати.

Плакав один з них на згарищі рідної хати.

Другий постояв над ним і сказав: – Побратиме,

Голе тут місце, узимку тут хуга местиме;

Затінку влітку не знайдеш – ні лісу ж, ні саду.

Їдьмо до мене, удвох ми дамо собі раду;

В лузі над ставом ділянку відміряєм гожу...

–Ні, – із колін підійнявся солдат, – ні, не можу.

Я залишаюсь: нема поза місцем цим раю... –

Це вам не притча. А що таке? Сам я не знаю.

Бачив я це по війні в сорок п’ятому році.

Краю мій рідний, сльозина в синівському оці (Микола Петренко).

V. Позначте рядок з іменниками, які не вживаються у множині.

А  степ, міст, полин, пил;

Б  староста, шульга, заїка, зануда;

В  радість, честь, молоко, мідь;

Г  щирість, мати, серце, добро.

VІ. Поясніть лексичне значення слів: осоння, левада, прибульці, стріха. Уведіть одно зі слів у речення. Виконайте синтаксичний розбір.

VІІ. Складіть план виступу на занятті мовного гуртка з теми «... слова так само, як і люди, Молоді бувають і старі» (Д. Білоус).

VІІІ. Щодня ЗМІ нам пропонують рекламу здорового способу життя. Складіть і запишіть діалог з кимось із рідних (мама, тато, брат, сестра, бабуся, дід) про використання народних ліків із трав України для збереження здоров’я в кризових ситуаціях.

Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О.Довженка “Зачарована Десна“ - твір з української літератури

Творчість Олександра Довженка — явище особливе, багатогранне, масштабне. Він належав до геніальних творців, які сповна увічнили свою добу і провістили шляхи, якими мистецтво повинно йти далі, підносячись на верхогір'я краси і правди. Народжений прекрасною землею, щедро обдарований багатогранними здібностями і талантами, цей селянський син з берегів зачарованої Десни зміг піднятися до вершин світової слави. У центрі уваги всієї творчості митця постає людина — трудівник. Це той герой, в якому втілилися найкращі Довженкові ідеали краси. Його герої — сини народу, його цвіт. Тому й покладає на них письменник завдання возвеличити перед усім світом рідний народ у сфері людського духу. Через те й наділяє він своїх героїв рисами власної духовності, бо був певен: те, що взяте художником від народу, мусить бути й повернене народові. У поглядах, чуттях і розумінні народних героїв Довженка так багато є від їхнього творця.

У кіноповісті “Зачарована Десна“ О.Довженко захоплено малює неповторну красу людей праці. За визначенням М.Рильського, “Зачарована Десна“ — це “задушевна лірична сповідь, наповнена любов'ю до рідного краю...“ Це сповідь про дитинство і разом з тим глибокі філософські роздуми великого митця. Із синівською любов'ю і гордістю пише письменник про середовище, з якого він вийшов, яке виростило його про тих людей, які були пригнічені тяжким життям. Через роздуми зрілого письменника з особливою виразністю змальовано образ батька. Це людина, якій властива висока культура думок і почуттів. Сам автор “Зачарованої Десни“ виявляє до батька таке шанобливе ставлення, як це було заведено з давніх-давен в Україні. Хто шанує батька свого, той шанує свій рід, а відповідно — людей. З великою любов'ю автор описує батька в роботі. Який із нього хлібороб, а який косар! Він красивий у праці, натхненний та невтомний. Здається, що він міг би всю землю обкосити. “Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!“ — захоплено згадував свого батька вже сивий митець і шанобливо схиляв голову перед його пам'яттю. Своїм прикладом трудівника він виховав із сина працелюба-творця, гідного громадянина своєї Вітчизни.

Літературний портрет О.П.Довженка

ДОВЖЕНКО Олександр Петрович (29. 08 (10. 09). 1894, с. В’юнище, нині у складі смт Сосниця Черніг. обл. – 25. 11. 1956, Москва, похов. на Новодєвичому кладовищі) – кінорежисер, сценарист, письменник. Чоловік Ю. Солнцевої. Засл. діяч мист-в УРСР (1939). Нар. арт. РРФСР (1950). Походив з козац. роду. Його родовід відомий від кін. 18 ст., у сім’ї жили перекази про козацтво, про Україну, яка була значно вільнішою, культурнішою, освіченішою, ніж та, якою вона стала на момент народж. Д. Сам Д. в автобіографії визначав любов до природи, майже інтимну спорідненість з нею («правильне відчуття краси природи») як одну з осн. складових своєї творчості. Поряд із цим – і мотив розлуки. У його батьків народилося 14 дітей, і майже всі померли в юному віці. Найстрашніше трапилося тоді, коли малому Сашкові не виповнилося й одного року – одразу четверо його братів померли від хвороби в один день. Своєрідне воскресіння – мотив, добре знайомий із ранніх фільмів Д.: воскресає у фіналі х/ф «Арсенал» Тиміш, піднімаючись під градом куль; як воскресіння виглядає у х/ф «Земля» похорон Василя, що синхронізується із пологами матері, котра народжує сина, – одне із джерел месіан. комплексу Д., його упевненості в обраності, особливій місії, що пізніше трансформується у своєрідну особистісну релігію, в неповтор. спосіб продукування міфів. Д. навч. у 4-клас. парафіял. школі, 1907–11 – у Сосниц. уч-щі. 1911 вступив до Глухів. учит. ін-ту (нині Сум. обл.).

У студент. роки відбулося перше знайомство Д. з укр. книжками: «Це був “Літературно-науковий вісник” і газета “Нова Рада”, що видавалися, здається, у Львові і читалися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене. Заборонено було у нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів – обрусителів краю». Закінчивши ін-т, 1914–17 викладав у 2-му Житомир. змішаному вищепочатк. уч-щі: «В той час я мріяв стати художником, я малював дома і брав приватні уроки малювання, мріючи коли-небудь потрапити в Академію художеств хоч вільним слухачем». Війну 1914 Д. «сприйняв як обиватель, не критично, і перших поранених, які завалили місто Житомир, приголомшував вигуками “ура”». Про більшов. переворот 1917 писав: «Особливо тішило мене те, що цар Микола ІІ був не українець, а росіянин і що весь його рід був теж не українським. У цьому моя уява вбачала немовби цілковиту непричетність українців до поваленого нікчемного ладу. Це вже й був націоналізм». «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже найкращим... Таким чином, я увійшов у революцію не тими дверима», – мова про те, що Д. на межі 1917–18 був вояком куреня чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київ. з-ду «Арсенал» (епізод відтворено в однойм. фільмі). У війську УНР Д. перебував до кін. 1919, коли у грудні кілька тисяч вояків УНР під проводом Ю. Тютюнника (майбут. співавтора сценарію х/ф «Звенигора») та М. Омеляновича-Павленка вирушили у Перший Зимовий похід. Тоді й Д. затримали працівники Волин. губерн. ЧК «как петлюровца на территории Советской власти с подложными документами учителя сельской школы» і констатували, «что в действительности он добровольно поступил в петлюровскую армию и возвратился на Советскую территорию благодаря безысходности положения остатков петлюровских войск. Отнестись к Довженко как к врагу рабоче-крестьянской власти и заключить его в концентрационный лагерь до окончания гражданской войны. Но ввиду запроса о нем губпарткома коммунистов-боротьбистов приговор до выяснения сущности вопроса в исполнение не приводить». Д. входив до Укр. КП (боротьбистів), які в той час були союзниками більшовиків, що його і порятувало. «Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти немов у підготовчий клас гімназії, яким партія боротьбистів, звичайно, не була ніколи», – це пояснення Д. давав пізніше, уже в часи, коли боротьбистів затавровано як «націоналіст.» партію. За деякими свідченнями, із Харків. ЧК його визволив В. Блакитний. Від червня 1920 Д. працював у Києві секр. губерн. відділу міської освіти, комісаром театру ім. Т. Шевченка; у жовтні 1921 – квітні 1922 – у Повноваж. представництві УСРР у Варшаві; у квітні 1922 – липні 1923 – секр. консул. відділу Торг.

представництва УСРР у Берліні. У автобіографії Д. згадував про участь у роботі репатріац. комісії для обміну військовополоненими з поляками. У Варшаві він студіював живопис, малював карикатури та шаржі, які підписував псевд. «Сашко» і згодом сформував з них альбом «Ряба книга» – своєрід. худож. щоденник, який вів майже щодня. У Берліні, звільнившись із дипломат. служби (липень 1922), Д. вступив до приват. худож. уч-ща з метою перейти восени до АМ у Берліні чи Парижі. Навч. у нім. художника В. Єккеля, чий вплив спостережено у пізніші роки, зокрема і в намірі зайнятися настін. розписом, монум. живописом. Ін. художник, котрий вплинув на творчість молодого Д., – нім. карикатурист Ґ. Ґросс. Доволі активно спілкувався також зі скульптором О. Архипенком. На пізнішій творчості Д. – як у стилі, так і у власне мист. ідеології – найбільшою мірою позначився нім. експресіонізм, насамперед у переконанні, що митець і мист-во покликані відігравати в житті сусп-ва, у становленні нації месіан. роль (у х/ф «Звенигора» напевне ж враховано досвід реж. х/ф «Нібелунґи» Ф. Ланґа, 1924; стильові параметри стрічки «Арсенал» є класич. втіленням експресіоніст. поетики, суголосним є і відчуття кризи, есхатологічні передчуття, прагнення випрозорити внутр. «каркас» речей і явищ, зробивши це у максимально сильній, яскравій, «голосній» стилістиці, – звідси й особливості мист. мовлення: деформування реальності, перенапруження пластики, контрастне поєднання кольорів і площин, центробіжність композиції).

У липні 1923 Д. повернувся в Україну, до Харкова. «Наркомзаксправ, в розпорядженні якого я ще перебував, запропонував мені виїхати дипломатичним кур’єром в Кабул (Афганістан). Я вже зібрався був, та не поїхав через родинні обставини…». Д. влаштувався на посаду художника-ілюстратора в ред. г. «Вісті ВУЦВК», де працював до червня 1926. Водночас студіював живопис, цікавився театром (передусім Леся Курбаса). Його карикатури з’являлися у г. «Селянська правда», альманасі «Плуг», ж. «Всесвіт», «Безвірник» та ін. Д. належав до Спілки пролетар. письменників «Гарт», потім ВАПЛІТЕ. Від 1925 працював для Всеукр. фотокіноуправління (ВУФКУ): створював плакати до фільмів, перекладав укр. мовою титри іноз. кінострічок. Тоді ж написав сценарій «Вася-реформатор» і 1926 поїхав на Одес. кінофабрику, аби взяти участь у зйомках однойм. фільму (реж. Ф. Лопатинський; стрічка не збереглася). У жовтні 1926 Д. закін. зйомки ексцентр. комедії про пригоди перукаря Жана Ковбасюка «Ягідка кохання» (Ялта), що познач. впливами творчості франц. актора М. Ліндера та ранньої амер. кінокомедії («комічної»), а також вітчизн. традиціями водевіл. жанру. Д. вважав комедію своїм покликанням: «Переключаючись на роботу в кіно, я думав присвятити себе виключно жанру комічних і комедійних фільмів... В цьому жанрі були задумані і мої нездійснені постановки “Батьківщина” – про євреїв у Палестині, “Загублений Чаплін” – про життя Чапліна на безлюдному острові, і “Цар” – комедія-сатира на Миколу ІІ» (на поч. 30-х рр. Д. мав намір передати Ч. Чапліну сценарій для подальшої постановки; останню картину розробляв упродовж багатьох років, однак не завершив).

У березні 1927 на екранах Києва вийшов перший повнометраж. фільм Д. «Сумка дипкур’єра» (Одеса, сценарій М. Заца і Б. Шаранського). Оператором був досвідчений М. Козловський, серед акторів – І. Пензо та О. Чернова, з якими Д. пов’язували особисті взаємини (збереглися листи до останньої). Сам Д. у ролі кочегара – єдиний випадок актор. роботи в його твор. біографії. Попри усталену в кінознавстві думку про учнів. характер стрічки і обмеження суто жанр. завданнями, у ній все ж простежується автор. начало. Внутр. сюжетика фільму полягає у постійній присутності Іншого, насторозі стосовно Іншого у свідомості персонажів. Події не просто обертаються довкола портфеля з дипломат. поштою, а зав’язані на прагненні однієї групи (детективів та їх помічників) зробити «рентґенограму» іншої свідомості (матросів). Відтак найголовніше, що прагнули зафіксувати у кадрі автори фільму, це постійне, майже тотал. взаємне стеження одних за іншими. За спиною кочегара раз по раз виринає постать шпигуна, наглядача, і страх є однією з визначал. домінант фільму.

Терміни за творчістю О. Довженка

Кіноповість – це жанр, що поєднує ознаки кіно та повісті й призначений для читання й екранізації.

Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру був Олександр Довженко «Зачарована Десна» .

Має ознаки кіносценарію (панорамність картин, лаконічність діалогів) і повісті (у відповідний кіносценарій автор зумисно вводить ліричні або філософські роздуми й відступи, теперішній час замінює минулим, розширує діалогічні сцени).

Твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, грунтується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом з тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова «кіно» на слово «повість». Так, кіноповістю називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, так називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо).

Від кіно кіноповість запозичує такі риси: 

- фрагментарність і динамізм оповіді, 

- багатство асоціативних моментів і зорових вражень, 

- напруженість сюжету, 

- яскраво виражений конфлікт, 

- монументалізм образів; 

- від повісті:

- епічність, 

- метафоричність, 

- розлогість пейзажних картин, 

- наявність однієї-двох сюжетних ліній,

- авторські відступи.

Моральна краса й духовна велич людини в кіноповісті «Зачарована Десна»

«Життя народу – у жнивах ланів», – прочитавши кіноповість «Зачарована Десна», не важко зрозуміти значеннєву цінність афоризму, що злетів колись з вуст кінорежисера та письменника, цвіту української нації, Олександра Петровича Довженка.
Писемство людини великого таланту – це возвеличення трудівника, основа цієї творчості – любов до рідної землі, любов до людей, до природи. Довженко був справжнім митцем краси, послідовним борцем за неї в житті і в мистецтві. На повну силу ця чутливість до прекрасного відобразилась  в автобіографічній повісті «Зачарована Десна».
Кіноповість Довженка – це вдале зображення культу особи, народженої для добра, праці й любові. Сторінки наповнені такими висловами, котрі читач не може проігнорувати. Посеред буяння природи, котру Довженко змальовує, як щось незаймане, рідне, просторе, автор зосереджує увагу на тих, хто жив в цій красі: батько, мати, дід Семен, прадід Тарас, прабаба Марусина, Пірат (пес-трудяга)… Кожний образ, наділений духовною красою рукою кінорежисера,  несе свій характер, свою цілісність, показ українського характеру.
Сонце… З дитинства батьки вчать дитину не соромитися себе, завжди тягнути руки до чогось прекрасного та світлого, наприклад до сонця. Героя, якому яскрава зірка несла лише втіху, звали дід Семен. «Прожив він під сонцем коло ста літ і так і помер під сонцем». Тісний зв'язок людини з природою, піклування про те, аби навколишній світ розвивався і буяв красою, знаходимо саме в образі Семена, який «... був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з тваринами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Єднання з природою робить людину добрішою, щедрішою, духовно багатшою. Душа цього великого природолюба і працелюба сповнена краси і світла.
Мати Сашка, Одарка, звеличується письменником, як щось наділене не лише зовнішньою красою а духовною. Кожна хвилина її життя – переживання за рідних. «Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм». Проте любила вона все прекрасне, завжди садила щось, та придяляла увагу статусу, полюбляла Одарка, аби старці вважали її багатшою…
Найсильніше народне уявлення про прекрасне втілилося в образі батька: «Багато бачив я гарних людей, ну, такого, як батько, не бачив... З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів...» Батько для письменника — ідеал трудівника землі: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив...» Проте всередині малого Сашка існує протиріччя прекрасного. Батько полюбляв випити, побити мати – вчинки, котрі закарбуються у пам’яті малого хлопчика. Та незважаючи на ці вчинків, Сашко не залишає образ батька, як щось ідеальне. Кожне слово про нього звучить як молитва, а історії, що пов’язані з ним, наділені неабиякою зворушливістю.
Не полюбляє він свою прабабу Марусину, боїться її. «Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити і дня». Не дивлячись на усю негативність цього образу, Довженко возвеличує як творчість її палкої, темної, престарілої душі.
Кожний образ автор наділив певними спогадами. Олександр Довженко – не прихильник старовини, а син свого часу, проте на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»
Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства. Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі.
«Я народився і жив для добра і любові»,— так визначив своє життєве кредо Олександр Довженко. Письменник, кінорежисер, великий патріот свого народу и син свого часу. Його кіноповісті не залишають байдужим и сучасне покоління читачів. Приваблює й зацікавлює у творчості О. Довженка процес творення образу людини. Моральна краса й духовна велич — це найвагоміші якості, які хоче бачити в людині кіноповістяр. Саме такими змальовує митець своїх рідних, односельців. Спогади дитинства, що лягли в основу кіноповісті, створюють дивовижнии світ людей, народжених для добра, праці и любові. Згадаймо діда, схожого на білобородого Бога, чи прабабу з її прокльонами, батька, найкращу людину у світі, чи матір, умілі та роботящі руки якої плекали розкішний город біля хати, чи свого вірного Пірата, що ділив з ним усі переживання дитинства. У цих образах відчувається й теплота, і гордість, і любов людини до свого неспокійного роду, що дав йому життя. Так глибоко могли розуміти світ навколо себе тільки дуже талановиті люди, які жили в повній гармонії з природою. Малий Сашко — головний герой кіноповісті — то дитя природи. Картини його дитинства — то сама природа, то світ малої дитини, яка йде шляхом пізнання. Допитливии малюк, мріиливии, з неабиякою уявою, пізнаючи світ, поринав у нього з головою. У всьому, що поставало перед дитиною, бачилася гармонія. Трави, дерева, зорі, Десна — усе було олюднене, мало свої втіхи й смутки. Усі рідні, з якими нас знайомить головний герой,— то єдинии образ народу, складовою якого є й сам Довженко. У «Зачарованій Десні» автор застерігає нас від втрати духовності, закликає повертатися до своїх коренів, не забувати про своїх рідних, не хапати зірок з неба, а нахилитися й побачити зірку в калюжі.

Цитатна характеристика героїв кіноповісті «Зачарована Десна»

Сашко: 

«Але більше за все на свiтi любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав, що бiльш за все я любив слухати клепання коси».

«Бiльш за все чомусь любив я моркву».

Дід Семен:

«На погребнi любив спати дiд».

« У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покутi портрет дiда в старих срiбнофольгових шатах, а сам дiд лежав на печi i тихо кашляв, слухаючи своїх молитов».

«Образ святого Миколая також був схожий на дiда, особливо коли дiд часом пiдстригав собi бороду i випивав перед обiдом чарку горiлки з перцем, i мати не лаялась».

«Вiн був високий i худий, i чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода бiла. I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких лiт. Пахнув дiд теплою землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу».

«Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Часом по дорозi на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому: “Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я».

«Вiн був наш добрий дух лугу i риби. Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом — з усiм живим, що росло i рухалось навколо».

«Бiльш за все на свiтi любив дiд сонце. Вiн прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок. Так пiд сонцем на погребнi, коло яблунi, вiн i помер, коли прийшов його час».

«Дiд любив кашляти. Кашляв вiн часом так довго й гучно, що скiльки ми не старалися, нiхто не мiг його як слiд передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старi люди по дiдовому кашлю вгадували навiть погоду».

Баба Марусина:

«Вона проклинала все, що попадалось їй на очi, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата, щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох дес у тютюнi».

«Вона була малесенька й така прудка, i очi мала такi видющi й гострi, що сховатись од неї не могло нiщо свiтi. Їй можна було по три днi не давати їсти. Але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вiршi з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тодi блищали очi й червонiли щоки. Це була творчiсть її палкої, темної, престарiлої душi».

Мати:

«Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рослиночка, ото менi радість».

«мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не вибухнув i не рознiс печi».

«Мати клялася, що коли вона, бувши ще дiвкою, спала в коморi, святий Юрiй раз з’явився їй у снi в бiлих ризах, на бiлому конi, з довгим списом».

« Мати об’явила себе ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i сама хворiла».

«Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла

Батько:

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Весь в полонi у сумного i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою культурою думок i почуттiв».

«Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Тiло бiле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи знизу скоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. Зневажав начальство i царя».

«Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалi, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом i лахмiттям. Iде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнiм смутку, аж плакать хотiлось менi, сховавшись в малинi з Пiратом. I все одно був красивий, — стiльки крилося в нього багатства. Косив вiн чи сiяв, гукав на матiр чи на дiда, чи посмiхався до дiтей, чи бив коня, чи самого нещадно били полiцаї, — однаково. I коли вiн, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик, стояв на майданах безпритульний у фашистськiй неволi i люди вже за старця його мали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний».

«З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв, — вiн годивсь на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землi переорав, поки не звiльнився вiд свого смутку».

Образ Сашка з кіноповісті «Зачарована Десна»

В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.

Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.

Автор все частіше згадує свої дитячі роки…

Головного героя кіноповісті звати Сашко, роль якого й уособлює сам митець, розкриваючи всю свою історію життя, переживання й радощі перед читачем. Довженко передає історію свого життя, з ліричними відступами, чіткими спогадами про образи й життя його рідні.

Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.

Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, з вужами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна.

З самого дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Мабуть тому більш доросла постать Довженка стала шанувальником волелюбної праці, митцем краси. Головним взірцем для хлопця став батько. Саме від нього він перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, – шанобливість до старших, працьовитих та чесних людей. 

Впродовж всієї історії читач спостерігає, як насправді формується образ дитини, як на неї впливають та загартовують усі історії життя. Не кожна дитина може усвідомлювати усю буденність життя, як це робив Сашко. Не впевнена, що це до ладу, коли дитина роздумує над тим, чи гарно було б померти? 

Варто згадати ситуацію, коли Сашко на його думку зробив «великий гріх»: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?». Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрілому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, невідомо перед ким… Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?» Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно співзвучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя. А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шукав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Дивує, насправді, той факт, що на перекір усім життєвим ситуаціям, він залишається тією дитиною, що живе в гармонійно-прекрасному світові, а душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

Образ малого Сашка – життєдайність народного джерела.